ПАМ'ЯТЬ РОДУ І МІФОЛОГІЯ СВЯЩЕННОГО

Мати Слава співає про ті дні,
коди крутитися стануть
Кола Сварожі до нас,
і часи ті настануть для нас!
Велесова Книга

Народний звичай та народна пам'ять

Де є коріння, там виросте й гілля - так говорить народна мудрість. Нині вже видано чимало книг про походження українців. Та й досі суперечки не вщухають, особливо серед національно свідомих людей. Дехто ж, і їх нема­ло, залишається байдужим як до свого власного, так і до національного ро­доводу. Причин цього явища багато.


Та я не буду вдаватися до їхнього наукового аналізу. Спробую лише про­вести деякі часові та історичні паралелі. Наприклад, кожен скіф повинен був знати свій родовід до сьомого коліна. Це було загальне правило, яке входило до системи освіти і виховання. Всякий, хто не знав свого родового коріння, стояв поза межами роду (свого етносу). Його цуралися, не включа­ли ні до молодіжних забав, ні до серйозних спілок, ні, тим більше, до вирі­шення суспільних проблем.

Давні слов'яни також мали добре розвинутий культ Рода — головний стрижень світоглядних уявлень про життя родини, племені, всього народу. Впродовж віків уклад життя нашої хліборобської нації був тісно пов'язаний з космічними циклами природи.

Наш Предок тільки ворогу міг побажати: "Щоб ти забув, який сьогодні день". Цей народний вислів, що в давні часи був близький до прокльону, нині розуміємо майже буквально: чи понеділок, чи вівторок - яка різниця!

Для древніх же забути, який сьогодні день, означало втрату зв'язку з косміч­ним отцем — з Богом, а через нього й з рідною землею, зі своїм народом та рідною Традицією. Тобто втрата власного календаря рівнозначна втраті влас­ної етнічності, зраді самому собі. Чи не звідси походить і звичай повідом­ляти далеких "рахманів" про те, коли в Україні Великдень, пускаючи на воду шкаралупу з крашанок?

Родинна спадковість є необхідною умовою виживання будь-якої етніч­ної групи. Передача народних знань відбувається завдяки етнічній пам'яті, що найсильніше виявляється в народному звичаї.

Народний звичай — традиції, обряди, культи, свята, тобто — усі пов'я­зані з минулим і сучасним родинні та громадські явища рідного походжен­ня, які супроводжують етнічне життя і зберігають духовну культуру народу.

Народний звичай ще й нині розглядається теоретично не досить гли­боко. Найбільше недоречностей в осмисленні цього феномена бачимо в тих дослідників, які намагаються пов'язати етнічний звичай з пануючою релігією, навіть якщо вона втратила контури етнічності й набула інтерна­ціональних рис (стала світовою).

Ось типовий приклад. Якщо християнство, що виникло в єврейському етнічному середовищі і силоміць впроваджене в Україні, проіснувало тут тисячу років, то це аж ніяк не означає, що українці перейняли етнічний звичай євреїв, навпаки — вони надали християнству свого власного етно-звичаєвого вигляду, пристосувавши чужу релігію до своїх народно-госпо­дарських потреб. Це стало своєрідною реакцією нашого етносу на нав'яза­ну силоміць чужу релігійну ідеологію — мало самозахисний характер. Однак і за таких обставин неминучі втрати.

Християнська релігія не може включатися в українську етнічну культу­ру, а лише має розглядатися як ідеологічна надбудова над власне етнічними культурними явищами. Сьогодні не визнавати цього — значить займати позицію страуса (зарити голову в пісок) при першій-ліпшій небезпеці.

Звичайно, народ не любить, коли йому, бува, говорять правду. Тому бага­то вчених, навіть реально усвідомивши для себе "умовність" ототожнення української духовності з християнством, все ж побоюються сказати наро­дові правду, щоб не вступати в суперечність із панівною ідеологією. Чомусь "забувають", що сучасна християнізація (євангелізація) українського суспіль­ства суперечить Конституції України та міжнародним правовим актам, адже "жодна релігія не може бути визнана державою як обов'язкова".

Отже, в моїх народознавчих дослідженнях словами народний та етніч­ний називатиму лише рідний (давньоруський та український) звичай, очи­щений від ідеологічних чи релігійно-християнських нашарувань.

Поява поняття "часу" в різних народів і велике розмаїття систем обліку часу (літочислення) свідчить про різноманітність етнічного світоглядного сприйняття подій. Як слушно зазначив російський дослідник Л. Іумільов,навіть "зміна літочислення може призвести до змін в етнопсихології". Справді, за останнє тисячоліття змінилася психологія слов'ян, які, замість етнічного (астрономічного) календаря, сприйняли штучний християнсь­ко-ортодоксальний календар, а потім змінили його на комуністичний, ще більше відірваний від життя народів, їхньої господарської діяльності й етніч­них цінностей загалом.

Різниця між астрономічним і церковним календарями уже сьогодні ста­новить 16 днів і далі буде збільшуватися (пор.: Різдво сонячне - 21 грудня, Різдво Ісуса в ортодоксальній церкві — 7 січня). Відбувається етнічна де­зорієнтація, народ уже не розуміє, навіщо йому був даний природний ка­лендар, адже свої свята він пов'язує вже не з природними циклами Всесвіту, а з біографією пророка чужого етносу.

На жаль, наші вчені ще досі не наважуються аналізувати ці факти і дати їм теоретичне обґрунтування. Можемо сьогодні обмежитися хіба що лише констатацією: український звичай, як і звичаї інших народів, не можна ото­тожнювати із обрядовістю чи моральними правилами світових релігій (буд­дизму, християнства, магометанства).

Лише витокова природна культура етносів, збережена в їхній народній пам'яті, може вважатися власне етнічною. Тому, вказуючи на віросповідні особливості сучасних національних спільнот, слід неодмінно звертати ува­гу на їхню власну етнічну культуру і звичаєвість, її відображення в націо­нальному характері та історичній долі народів.

Народна (етнічна) пам'ять — це здатність етнічних спільнот відтворю­вати своє минуле в усній, писемній, звичаєво-обрядовій формі.

Свідоме повернення до власної історичної спадщини завжди є позитив­ним явищем, адже народ знов долучається до перевірених часом етнокуль­турних зразків, які довгий час перебували недооціненими. Це закономірний процес. Сьогодні наше "нове" — це добре забуте "старе".

На відміну від пам'яті взагалі як властивості нервової системи людини, що існує завдяки запам'ятовуванню, збереженню і відтворенню, народна пам'ять має як індивідуальний (особистісний), так і колективний (суспіль­ний) характер.

Історія людського досвіду знає багато форм збереження етнічної пам'я­ті: релігійні міфи, народні сказання, легенди, літописні хроніки, народні пісні тощо. Етнічна пам'ять пронизує емоційно-психологічну сферу наро­ду, відтворює минулий досвід на міфологічному, фольклорному та історич-номурівнях. Традиція, що формується ще в період молодості етносу, сприяє збереженню народної пам'яті.

Історична пам'ять (про факти) тісно пов'язана з фольклорною пам'ят­тю (про відчуття, образи, символи). Загалом досі побутувало досить спро­щене розуміння й самого терміну фольклор як "колективна народна творчість". Насправді ж його значення значно глибше. Етимологія слова фольклор стає зрозумілою з англійського [оік-іоге, де/оЛг — народ, рід, люди, а Іоге — знання, таємне вчення, успадковане від Предків з давніх часів. Отже, йдегься не просто про народні тексти пісень, приказок, молитов, а водно­час і таємничі знання (відання) про світ, життя, Богів і людей, 'іх етнічний (родовий, природний) звичай (закон життя роду).

Так, наприклад, Арістотель писав про звичай давніх племен агатирсів (це мешканці Наддніпрянщини та Південного Бугу), що вони "закони свої укла­дають в пісні і їх відспівують, щоби не забувалися. Відспівування могло відбу­ватися лише в час урочистостей, при святинях під проводом бесів-жерців, котрі, здається, самі були авторами цих законів" (за Омеляном Партацьким).

Кожен народ має свою емоційно-образну систему, яка передається від покоління до покоління насамперед в усній формі і зберігається саме в фольклорній пам'яті. Це і ландшафт, і місцева флора та фауна, і мораль, і мова, ідеали і навички трудової діяльності. Наприклад, назви одягу в українсь­ких піснях мають свою символіку: шапка — сила; пояс — оберіг; жупан — багатство; свита або сіряк — бідність. Колір: білий — святість, червоний — краса, чорний — земля і т. д. Рушник — дорога, весілля; калина — жіноча плідність, весілля, любов; гарбуз — відмова, насмішка; дуб — чоловік, мужність, сила; береза — дівчина, ніжність, чистота; барвінок — весілля; са­ни — похорон і т. д. Кожен народ у фольклорній пам'яті зберігає свою не­повторну картину світу.

Але народна традиція може бути порушена, коли з'являється негатив­ний етнічний контакт. За нормального розвитку народу етнічна тради­ція досягає найбільшого розквіту і своєрідності, за несприятливих умов — поступово спрощується і щезає разом зі зникненням самого етносу. Деякі з традиційних елементів зникаючого етносу можуть переходити до інших, молодих етносів, які найчастіше їх не засвоюють, а переважно переробля­ють. Наприклад, канони еллінського мистецтва після загибелі античної ци­вілізації, перейшовши до нових етносів, набули нового смислового, ідеоло­гічного і мистецького значення.

Так змінилося і смислове значення багатьох давньоруських слів і по­нять: кощуна, кощунствувати — означало співати героїчні думи (стало — оскверняти святині); потвора, потворниця — знахарка, чаклунка (стало — страшна, некрасива стара жінка); пекло — погребальне вогнище (стало — місце для покарання грішників); відьма — означало жінку, яка відає таєм­ниці лікування (стало — зла чаклунка); позорище — видовище, народне об­рядове дійство, яке всі спостерігали, "зріли" (стало — ганьба). Таких слів сьогодні можна називати сотні.

Крім того, нині стало популярним писати різні художньо-літературні міфи та легенди, часто видаючи їх за старовинні, нібито розказані автору в "такому-то селі". Подібні модерні твори, написані часто без розуміння са­мого духу народу та його образної символіки, на жаль, руйнують природну народно-світоглядну систему. Таку міфотворчість засуджували ще етногра-ь і представники міфологічної школи XIX ст., які ретельно вивчали залиш­ки рідної етнічної релігії.

Завдяки фольклорній пам'яті формується етнічна традиція, що похо­дить із міфологічного мислення етносу.

Міфологічне мислення як^спосібпізнання

Логічне та образно-міфологічне мислення взаємодоповнюють одне дру­гого. Хоча не так давно офіційна наука відкидала феномен міфологічного як властивості "дитинства людства", а прихильники раціоналізму створили справжній фантом Ьото гаНопаіів, якому вже недалеко й до безликого без­духовного "супермена".

Сутність міфологічно-образної структури мислення полягає в ідеальному освоєнні дійсності. Впорядковуюча дія міфу здійснюється шляхом позна­чення явищ реальної дійсності за принципом "позитивний — негативний", в основі якого лежить універсальне для всіх культур бачення світу через зіставлення "космос — хаос". Аналізуючи залишки архаїчних культур (фоль­клорні пам'ятки, ритуали, обряди тощо), можна виявити міфологічно-об­разну структуру етнічного.

Міфологія є універсальною формою моделювання світу. Основні пара­метри реальності (просторово-часові, персонажні, причинні) по-різному представлені в етнічних картинах світу, але сутність їх одна — пошук гар­монії буття, впорядкування хаосу.

Міфологічна форма моделювання світу має тісний зв'язок з мовою сво­го народу. В результаті відображення мовою етнічної картини світу, осно­вою якої є міфологічні образи (наприклад, Батька-Неба, Матері-Землі), ви­никають етнічні мовні одиниці зі сталим значеннєвим і образним навантаженням, наприклад українські: "дощ іде, гай шумить, коник воро­ний, дівчина як калина" тощо. Сукупність таких лексичних одиниць, або мовних "гнізд", складає мовну картину етнічного світу.

Ми не повинні нехтувати вивченням феномена міфологічного моделю­вання світу. Бо уявлення про Добро і Зло, Право як Вищу Справедливість, Праведність, Любов, Щастя, різноманітні морально-етичні настанови скла­дають етнічно-духовну картину світу. Елементи народної картини світу, маючи образно-міфологічну природу, зачіпають глибинні смисложиттєві орієнтації представників етнічної спільноти. Як же змінилася міфологічна форма моделювання світу після примусової християнізації народів? Базова истема християнських цінностей виявилась радикально протилежною Риродним Цінностям етнічних релігій. Поняття Добра і Зла перевернули-яз ніг на голову, що на перших етапах християнізації породило безліч ротеспв, непорозумінь, навіть кривавих розправ із прихильниками тра­диційних етнічних релігій та народної звичаєвості.

Ось кілька прикладів з книги В. Істархова "Удар руських Богів": за хрис­тиянським світоглядом поняття Бог має моральну оцінку "дуже хороший", однак викликає емоцію — "страх". Порівняймо: за етнічним язичницьким світоглядом Бог вважається Предком, Прабатьком, а отже, другом і захис­ником, що і викликає емоцію "любов, вдячність". Те саме з поняттями сми­рення, що в християнстві вважається "добром" і викликає емоцію "схвален­ня" (а в етнічному світогляді — смирення розглядалось як пораженство, зрада ідеалів свободи, духовна і тілесна слабкість і викликало емоцію осуду). Або поняття гординя, що християни вважають "злом" і супроводжують емоцією "неприязнь", — у язичництві вважалось проявом достоїнства, людської гідності, бо стосувалось переважно воїнської касти захисників своєї землі, і викликало почуття пошани. Існує навіть власне ім'я Гординя. У Велесовій Книзі згадується боярин Гординя.

Таким чином, глобальні явища руйнують природний шлях розвитку ет­носів, деформують етнічний світогляд і дезорієнтують людство, штовхаю­чи його в прірву світового хаосу.

Володимир Хреститель, впровадивши християнство, в 996 році підпи­сав спеціальний "Устав", у якому надав право митрополитам-чужинцям (гре­кам) судити русичів-українців за різні "провини", до яких належать саме рідні народні звичаї та обряди. Ось деякі з цих звичаїв: "...Якщо довгий час не хрестять же дітей своїх... Хто нехтує великий піст... не поститься у велику суботу та лає інші великі пости, не ставить на церкві хреста [вказівка на те, що язичницькі церкви були без хрестів. — Г. Л.]', і хто будує церкви без благословення священика, за порушення закону, єретицтво, відунство, по­твори, чародійство, кобеніє [ворожіння за пташиним польотом.—Г.Л], зілей-ництво... Якщо моляться творінням: Сонцю, Місяцю, Зорям, Хмарам, Вітрам, Криницям. Рікам, Дібровам, Горам, Камінням... Або, якщо хтось під овином (стодолою) молиться, або ворожить під гаєм, або біля води... то всі суди від Бога дані споконвіку священним церквам". Як бачимо, до цього "Уставу" включені саме народні звичаї рідної релігії, яку князь Володимир заборо­нив і жорстоко викорінював.

Такою була ідеологія того часу. Однак ідеологічних маніпуляцій нашою свідомістю та поведінкою ми не позбулися й досі. Тим більше що до роз­порядження урядових структур долучаються значно ширші можливості — всюдисущі засоби масової інформації, які зосереджені в руках інтернаціо­нального монстра.

Завданням провідної верстви етносу є насамперед очищення ідеології від хибних стереотипів мислення й поведінки. А це справа нелегка, вона вимагає тривалого часу для переосмислення широкими масами свого ми­нулого. Тому необхідна спеціальна державна програма, залучення науко- та інформаційних структур і установ різних рівнів, створення худож-истецьких засобів впливу на масову свідомість (особливо кінофільмів, книг картин, скульптури, храмів етнічних релігій).

Міфологічне мислення - це образне уявлення про навколишню ійсність яке ґрунтується на етнічному моделюванні світу, традиціях зістав­лення явищ у системі "космос - хаос" та вираження його власними етніч­ними засобами: мовними, образними та символічними.

Чи можемо ми пізнати світ і життя через міфологію? Нещодавно з'яви­лася нова галузь науки - міфологічна фізика (хімія), - що вивчає й пояс­нює явища реального світу з допомогою відомих міфологічних систем. На­приклад, міфи про Сотворення Світу Перуновою блискавкою, яка пронизала хаос, існують у багатьох народів світу. А що нам повідомляє рідний міф про Перуна-громовержця?

Життєтворчі властивості блискавки досі маловивчені. Але ще у 1934 р. Гарольд Урей припустив, що життя виникло внаслідок дії якогось виду енергії (можливо, блискавки) на атмосферу первісної Землі. Через 20 років його учень Стенлі Мілер здійснив експеримент, щоб перевірити цю тео­рію. Він узяв дві скляні кулі, одна з яких була наповнена різними газами (первісний хаос), що близьке до атмосфери первісної Землі, а друга при­значалася для збору газів, які виникнуть внаслідок експерименту. Далі вче­ний створив "блискавку" — електричний розряд в 60 тисяч вольт. В ре­зультаті чого серед речовин, які зібралися в другій кулі, були виявлені нуклеотиди — органічні компоненти амінокислот, які при з'єднанні утво­рюють ДНК — основний будівельний матеріал життя. Вперше за всю істо­рію науки нуклеотиди створені штучним шляхом, а не виділені живим організмом.

В Україні галузь міфологічної фізико-хімії чи не найкраще представле­на працями Олександра Знойка (1907-1988) - великого знавця слов'янсь­кої міфології, у вивченні якої він застосовував комплексний метод порівнян­ня даних фізики, хімії, астрономії, лінгвістики, історії, етнографії, релігієзнавства та філософії. Як стверджував О. Знойко, Перун на території нашого Подніпров'я вже був відомий у IV тис. до н. ч.

Відтак міфологія може бути дороговказом у пізнанні законів природи і суспільства.

Світогляд слов'ян та ідея (Вічного Повернення

Глобальні програми підкорення всього людства купкою світових олі­гархів, як правило, завжди грунтувалися на уніфікації релігійних ідей, інтер­націоналізмі, нав'язуванні вигідних для світового монстра стереотипів мис-мятНЯ ЗВаН' світові' або> точніше, інтернаціональні, релігії та іатеріашстичні доктрини нав'язали народам спрощену прямолінійну схе­му розвитку" людства знизу вгору, від "нижчого" до "вищого". В академічній науці усталена думка про "науковий прогрес", за якою нібито сучасні ака­демічні знання ближчі до істини, ніж знання давніх мудреців.

Насправді така схема є хибною, бо заперечує природні закони еволюції людини і суспільава, духовності і культури. Сучасний стан людства свідчить не про розвиток, а про деградацію, не прогрес, а регрес. Впровадження в життя інтернаціональних та демократичних ідей призвело до втрати при­родної суспільної ієрархії всередині етносів, і як наслідок — хаос у людсь­ких спільнотах. Польський мислитель Ян Стахнюк назвав цей регрес люд­ства "вспакультурою" — щось близьке до нашого "культура навспак", антикультура.

Прогресуюча матеріалізація суспільних відносин набирає загрозливих форм ще й тому, що юна має тенденцію постійного збільшення швидкості, як при падінні вниз. Природні знання та істини, які в золотому, срібному та мідному віках були доступні всім, стають все менш відомими або й зовсім недоступними людству. В залізному віці число тих, хто володіє цими знан­нями, стає дедалі меншим.

Однак, як відомо, скарби вищої мудрості не можуть бути втраченими для людства остаточно. Кінець II — початок III тисячоліття супроводжуєть­ся не тільки регресом та кризою сучасного світу (кінцем старого циклу), а й початком відродження етнічних духовних систем у багатьох країнах Слов'янщини (початком нового циклу). Україна, Білорусь, Росія, Польща, Чехія, Словенія та інші країни мають уже свої релігійні общини сповідників етнічного (язичницького) культу. Закономірно, той, хто прагне до істин­них етнічних знань, може відкрити їх у собі як генетичну етнічну матрицю.

Ще наприкінці XIX ст. німецькому мислителю Фрідріху Шцше відкри­лась ідея Вічного Повернення всіх речей. На початку XX ст. румунський релігієзнавець Мірча Еліаде розвиває ідею циклічного часу як найбільш вар­тісного, тотожного з космічним, священним, міфічним часом, що запере­чує глобальну схему лінійності часу. В його інтерпретації історія (по­слідовність реальних фактів) суттєво програє перед міфом (знанням закономірностей і законів Всесвіту). "Знати міф — значить наблизитись до таємниці походження всіх речей. Інакше кажучи, людина дізнається не лише про те, яким чином усе виникло, але також і про те, яким чином виявити це і відтворити, коли все зникне", — писав він. Таким чином, міф безчасовий, він долає рамки зовнішнього об'єктивного світу', відкриваючи світ ідеаль­ний. Ці філософські ідеї розвивали інші мислителі, зокрема й слов'янські, які дійшли висновку про неминучість відродження етнічної духовної куль­тури як живої й дієвої релігії.

В Україні основоположником відродження етнічної релігії став профе­сор Володимир Шаян — філософ, санскритолог, релігієзнавець і поет. На його думку, етнічний міф є запорукою збереження етносу. Усвідомлення свого божественного походження ("ми—Дажбожі внуки") виховує гордість, гідність і заохочує до активної життєвої позиції. Етнічний міф — сукупність уявлень про походження народу, його героїв, звичаїв та Тякі надають смисл життю. Саме етнічний міф є основою Традиції. Слов'янський міф про походження народу: "ми стали славними, славля- Богів і тому названі слов'янами" — основа самовизначення общин, пле-4 єн народів, усього нашого суперетносу. Ця міфологема, як бачимо, тісно пов'язана з етнічною релігією слов'янським язичництвом. Саме вона по­єднує минуле, теперішнє і майбутнє слов'янських народів, бо міф - це вся цілісна сукупність священних спогадів наших Пращурів. І ніякі біблійні міфи (з претензією на історичність) не можуть замінити нам рідних етнічних міфів слов'янської релігії. Світові релігії, сформовані на грунті юдейського монотеїзму, є зраз­ком спрощення етнічної картини світу. А всяке спрощення - це шлях до виродження і смерті. Природна релігія слов'ян політеїстична — Бог єди­ний але багатопроявний, і кожен прояв його названий власним ім'ям: Сва-рсг, Див (Дий), Перун, Лада, Велес, Дажбог, Дана, Мокоша та інші. Слов'ян­ські Боги розлиті в Природі і в людині (іманентні). Кожен слов'янин -син Бога, його друг, його часточка. Таким чином, Боги — наші Предки, наша Земля, наша Природа. Отже, шкодити Природі — значить шкодити самому собі. Рідна Віра — не тільки духовна, а й екологічна система поря­тунку етносу. Світові релігії винесли Бога за межі Всесвіту, зробили його потойбіч­ним (трансцендентним), чим завдали руйнівної шкоди не тільки світогля­ду, а й моральності здорових етносів. З появою християнства зникає культ сміливого національного героя і на перше місце виходить культ "святого"-мученика. Сини Богів стають "рабами божими", рабами чужої релігії і зго­дом рабами чужого етносу. Замість сміливої особистості з активною життє­вою позицією віддається пріоритет слухняним, боязким, слабовольним масам. Матерія перемагає Дух. Український філософ Григорій Сковорода, що народився майже триста років тому, писав: "Не бійся вмерти тілесно, бо будеш кожної хвилини тер­піти смерть духовну". Саме він привідкрив для народу істину, що Бог при­сутній не тільки у Всесвіті, а й у кожній людині: "Віруймо, що Бог є в людськім І!!!! Є справжній він у тілі нашім видимім: неречовинний - у речовиннім, вічний - у тліннім, один у кожнім з нас, і цілий у кожнім. Бог у тілі, і тіло в ьозі, але не тіло Богом, ані Бог тілом". Отже, кожна людина може знайти ожественні задатки в собі і реалізувати їх для покращення світу. Ця концепція була не тільки запереченням християнського монотеїзму, - вона суперечила всій Біблії, яку наш мислитель відверто назвав "потопом зміїним", а и зміст - "брехнями" підступного змія. ІНШИИ великий український мислитель Тарас Шевченко у вірші ликері відверто написав: Не хрестись, І не кленись, і не молись Нікому в світі! Збрешуть люди, І візантійський Саваоф Одурить! Не одурить Бог, Карать і миловать не буде Ми не раби його — ми люде! Поява таких геніїв у кожному слов'янському народі свідчить про настан­ня нового етапу в нашій духовній культурі — чергове Повернення справжніх духовних цінностей. Відомі властивості води вічно обертатися: з неба — на землю, із землі — у річку, з річки (у вигляді пари) знову підійматися в небо. Такий Вічний кругообіг притаманний не тільки воді, а й душам людським і тим ідеям та ідеалам, які вони приносять із собою. Отже, Відродження Рідної Віри в Україні — це закономірний природний процес.